УРОК-ЕКСПЕДИЦІЯ: КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ
Тип уроку: засвоєння нових знань.
Мета: Ознайомити учнів з процесом становлення українського
козацтва, їхнім побутом та звичаями. Проаналізувати військове мистецтво та
діяльність козацьких ватажків. Розвивати вміння критично мислити та
висловлювати власну думку, аналізувати отриману інформацію. Виховувати любов до
Батьківщини та рідного краю.
ХІД УРОКУ
І.
Організаційний момент.
ІІ.
Актуалізація опорних знань.
Вправа
«Мозковий штурм»
Що вам відомо про українських козаків з книг,
кінофільмів або розповідей дорослих?
ІІІ.
Оголошення теми і мети уроку. Постановка проблемного питання.
IV. Вивчення нового матеріалу.
ПЛАН ВИКЛАДУ
1. Українське козацтво
а)Утворення українського козацтва
б) Реєстрові козаки
в) Запорозька Січ
г) Козацький побут та звичаї
2. Захисники рідної землі
а) Військове мистецтво
б) Походи Петра Сагайдачного
в) Рятівник України – Богдан Хмельницький
3. Козаки нашого краю
4. Козацькі традиції та
сьогодення
а) Козаки – характерники
б) Кобзарі
в) Бойовий
гопак
1. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО
Утворення українського
козацтва
Козацьке військо - справа нібито й давно минула, але,
з'ясовується, колообіг часу постійно повертає нас до того, від чого відходимо -
сьогодні козацтво переживає своє друге народження, наче Фенікс. І постає
питання, а звідки ж виникло Військо Запорозьке, як зароджувалася козаччина?
Козаччина зародилась і розвинулась як результат особливих
умов українського життя XV-XVI століть у степах, у сусідстві з хижим татарським
Кримом. Процес її зародження та формування був довгим, окремі його моменти були
мало помітні і не зафіксовані історично, адже саме життя козаків проходило в
глухих степових просторах, далеко від культурних осередків. Це призвело до
того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії як
сформований військовий клас, то на питання "де вона взялася?" ніхто
не зміг дати ясної й точної відповіді.
Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі.
Були серед них також міщани, позбавлені сану священики, збідніла знать. Хоч до
козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж
величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Основними
причинами виникнення козацтва були: економічні (нестача власної орної землі,
народна колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля - степів за
Дніпровськими порогами); соціальні (посилення феодальної експлуатації
українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти,
оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); політичні
(цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити
козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);
стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);
національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ
католицької церкви на права православної). Спочатку козаки ставили собі за мету
відвести напади татар, сприяючи у такий спосіб освоєнню окраїн. Але, в міру
того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію,
здобуваючи кожен раз переконливі перемоги над татарами, українське суспільство
стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а
й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного
гноблення польської шляхти.
Поступово виходячи на провідне місце в українському
суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні ключових
питань українського життя. У пошуках волі українські козаки просувалися все
нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та
Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто
мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней.
Вони не були забезпечені від нападів татар, тому під час тривалих сезонних
виправ у них з’являється перша організованість. Вони бачили, що набагато краще
працювати, коли бути організованими. Вирушаючи в походи, козаки вибирали своїми
ватажками або отаманами найбільш винахідливих, сміливих, досвідчених, а щоб
краще було оборонятися від татар, групувалися в об’єднані загони. Вони
називалися ватаги. Згодом в степу засновувалися укріплені табори і для багатьох
козакування перетворилося на постійне заняття. Королівські старости на
пограничних землях занепокоїлися, спостерігаючи як швидко зростає кількість
озброєних незалежних козаків, які часто виявляли неповагу до влади. Але вони
самі наживалися і отримували чималі гроші, бо обкладали великими податками
козаків, що намагалися торгувати в містах рибою та шкурами тварин. Але
важливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців від
татарських наскоків. А одним з найважливіших обов’язків був захист кордонів.
Реєстрові козаки
Багато козаків проживало у містах. У 1600 році населення
Канева нараховувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300
козаків з родинами. Як січовики, міські козаки ігнорували урядову владу. Вони
визнавали лише своїх старшин. Польський уряд сподівався залучити до себе на
службу міське козацтво або певну його частину. В 1572 році король Август
санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським
ватажком, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоча цей
загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецендентом. Вперше
польський уряд визнав козацтво як окрему соціальну верству, що мала право на
самоврядування. Друга більш вдала спроба створення санкціонованого урядом
козацького загону мала місце в 1578 році. Король встановив плату шести сотням
козаків і дозволив їм розташовувати в місті Трохтемирові свій арсенал і
шпиталь. За це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів.
Завдання цих негайно внесених до реєстру козаків полягало в охороні кордонів та
в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 року реєстрових козаків
налічувалося 3 тисячі. Реєстрове козацтво і шляхта жило без усякого діла і
складали тільки почесну варту свого магната. В основному це були вихідці з
місцевих жителів. Вони мали значну власність. Один реєстровий козак мав маєток,
ставок для риби, ліс і пасовисько, вулики, золото. Відносно заможне реєстрове
козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали
більше ніж прості селяни. Тому стосунки між 3 тисячами і близько 40-50 тисяч
нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження.
Запорозька Січ
Рятуючись від репресій польського уряду та феодального
гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян
рушали у пониззя Дніпра, створюючи укріплення. Вони називалися засіки. А
сукупність цих засік дістала назву “Січ”. Першими магнатами, що організовували
козаків, були православні українці. До найславетніших з них належав Дмитро
Вишневецький (Байда). Канівський староста Вишневецький зібрав розрізнені
козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно-розташованому за дніпровськими
порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Дмитро
Вишневецький заснував Запорізьку Січ, яка вважається колискою українського
козацтва. Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр
діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном
вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що
відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами.
На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на 1 рік, але
й міг бути переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман
називався гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу. Отаман та інші
старші чини володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на
народних зборах - крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили
по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, то
воно поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів.
Курінь - це постійна казарма, де жили козаки і адміністративна одиниця у самій
Січі. На ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди
обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє життя.
В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не
було для кого берегти себе. Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались
возами із-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька
тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами. У таких
таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті втративши
чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та нищили. У
XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості - всі гинули в боях або
походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери і жили там до смерті.
Козацький побут та звичаї
У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен
козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства
вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один
одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали
своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних
причин їх непереможності. Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім
починали гуляти. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено.
За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не
було таких вимог. Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя.
Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і
засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен
до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися
біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях,
стрільбі, кидалися один на одного та боролися. Виганяючи ворога з рідного краю,
козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів.
Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого
вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах.
Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді
ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після
цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки
збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало
нудно, вони починали готуватися до новго походу. За злочини покарання і страти
призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий
борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання
киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця
живим в землю.
Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля
80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і
письма, мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій, обирали
двох отаманів - одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був
уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і
причащав хворих. Навчальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і
письмо.
Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки
були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і
розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили
їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей,
козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та
жартувати. Але любили похвалитися своїми воєннними подвигами, похизуватися
своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостйність.
2. ЗАХИСНИКИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Військове мистецтво
Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і
артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина
займала пости; частина або вела війни у воєнний час, або займалася рибальством
та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без
артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою
січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для
блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи
можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною
вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, кремневі пістолети. Зброя була
прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи.
У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина
бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом.
Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і
вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній
армії світу. Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального
стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути
його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати
православну віру, вміти володіти зброєю, дотримуватись традицій товариства та
клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і
проживати за межами Січі. До козацької символіки XVI-XVII століття належали
клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка,
духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й
адміністративний уклад козацтва. Козацькі символи, клейноди, стали визначним
явищем в історії державності й культури українського народу за часів
середньовіччя. Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків:
заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за
межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у
прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офційно визнаного
статусу.
Італійський письменник Гамберіні записав з уст якогось
козацького старшини в 1584 р. такі відомости про козаків: «З козаків можна
зібрати 14-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як
наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя шаблі й рушниці, що в них вони
ніколи ие хиблять. Добрі вони до війни пішої й кінної, а звуть себе козаками,
бо вони легкі, мов кози й живляться чимнебудь а мешкають у хворостяних курінях,
критих очеретом. Живуть з рибальства, ловецтва й татарської добичі. Хліба не
їдять ніколи, а пють тільки воду. Живуть на островах. Коли їх мало, то на
однім, малім, коли ж їх намножиться, то переходять на більший. Дерева там
багато й вони уміють оборонити себе засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне,
не бояться ніякого ворога. Для більшої певности, вирубують довкола острова лід
і будують з нього вали. А літом не можна ріки перейти, бо з обох боків
тягнуться милями болота так, що тих островів не можна не то здобути, але й
найти тому, хто не знає дороги. Козаки дають собі добре раду на морі. Мають
усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі».
Для повнішої характеристики козаччини слід іще навести
повідомлення польського літописця Старовольського (1628) та француського інженера
Боплана (1640-ві рр.). Старовольський пише: «Ранньою весною, коли сніги
починають таяти на степах, кожний, охочий до воєнної слави, спорядивши човна й
припас, їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вожд набірає з тих
приходнів військо. Здатних каже писареві вписати в реєстр, а нездатних відсилає
додому, забравши привезені ними припаси. Прийнятих віддає під владу
десятників-отаманів; їх вони слухають, поки не зміниться їх заняття й
становище. Гетьмана вибирають з-поміж старшин й він зостається на службі, поки
щастя служить. Коли він розумний і знає своє діло, то потверджується на своєму
уряді до смерти. В козацькій раді не приймають участи «новики», до трьох літ.
За той час вони виконують повинности джурів, а коли що нароблять, то їх карають
отамани дуже дошкульно. Коли хто з них утече з битви, не сміє вернутися, бо
скарають його смертю. На зиму, гетьман вертаючи до дому, залишає на кожному
острові по 500 людей — стерегти місця й гармат та усякого воєнного припасу.
Там, у хижах, сплетених з очерету, покритих корою дерев, ждуть вони повороту
гетьмана й товаришів, а ті, що кілька літ зносили тут холод і голод, остаючи на
сторожі загального добра, вважають себе славнішими від інших. Зброя їхня —
рушниця й шабля. Деякі мають короткий спис і лук зі стрілами. Залізної броні
або панциря не носить ніхто, навіть гетьман, що немає теж багатшої одежі ані
виставнішого стола. Вбіраються в грубу сорочку й керею, а харчуються в’яленою рибою та дичиною. У таборі не може бути ніяка
жінка. Воюють на морі й суші. На море ідуть не всі, а лиш найвідважніші. Човни
мають такі, що беруть у них трицять людей, а щоб вони не потонули, довкола
човна привязують снопи очерету. Коли натраплять на турецькі галери, вважають
завсігди за ліпше згинути, аніж безсоромно тікати або піддатися, через те й не
будучи рівні силами, вони не ухиляються від битви й часто перемагають, попавши
в розпачливе положення. А здобувши перемогу, вони часом на турецьких галерах,
під турецькими корогвами їдуть в Азію, в Трапезунт, а кого захоплять, беруть у
неволю. Козаки такі сміливі, що в них встановився звичай нападати, палити й
грабити навіть найблизші околиці Царгороду. На татарські степи, ногайські чи
перекопські, вибіраються пішки. Коли зустрінуть кінські табуни, раптом
перемінюються в кінноту і або нападають на переляканого ворога, або вертають з
табунами до дому. Колиж найдуть тільки худобу та вівці, то повязавши їх за
хвости й роги, ставлять їх замісць укріплення й, коли треба, відбиваються з-поза
них, як з-поза валів. Крім рушниці, шаблі й амуніції, кожен козак мусить мати
при собі сокиру, косу, заступ, шнури й усе інше, потрібне до сипання валів й
вязання возів у табор, коли їх перестріне ворог по дорозі. Вони називають
табором такий уклад возів: зпереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями заслонюють
боки, а коли трапиться велика небезпека, ховаються поза вози й бороняться
відтіля, як з фортеці. Коли ж і цього замало, наповняють вози землею і роблять
з них ще міцніший вал. Самих козаків не більше 15 000, але з новиками виходить
сороктисячне військо, що в ньому панує староримська карність, тверезість,
послух й спокій у таборі; в секретних справах козаки бережуть таємниці, а
провинників карають спартанським звичаєм»...
Нарешті з «Опису України» француського інженера на
польській службі Боплана довідуємося
таке про козаків: «Вони грецької віри, що її, в своїй мові, звуть руською.
Люблять випити, але під час війни й воєнних експедицій вони притримуються
тверезости. В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні,
проникливі, вибагливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільно
розкохані в свободі: без неї в них життя не життя, для неї вони здіймають
повстання, для неї живуть і гинуть. Козаки дуже міцні тілом, легко зносять жар
і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, навіть відчайдушні,
бо не цінять свого життя. Найбільше зручності й умілості виявляють у боротьбі
табором, заслонившися возами. Вони дуже влучно стріляють з рушниць й до загину
боронять своїх позицій. Незлі вони й на морі, але на конях не найліпші. Під
охороною табору, 100 козаків не лякається 1000 поляків чи татар, а якби вони
були такіж сильні на конях, як пішо, то їх не перемогла б ніяка сила. Вони
здорові з природи й рідко вмірають з хвороби. Здебільшого кінчають життя на
полі слави, вбиті на війні. Задумавши йти на море, вони збирають раду й вибирають
собі походного старшину, потім будують чайки, їхні чайки 60 стіп довгі, 10-12
стіп широкі й 12 стіп глибокі. Основою козацької чайки служить вербовий або
липовий човен, що на ньому набиваються борти з дощок, одна на другій, поки не
дійдуть до 12 стіп висоти й 60 довжини. Обвідка з очерету, груба як бочка,
окружає цілу чайку, від краю до краю. Середину чайки виробляють з перегорожами
й поперечники брусками, потім смолять. Козацькі чайки мають два керма з кожного
кінця тому, що при великій довжині корабля, вони б багато тратили часу на його
обертання. З кожного боку чайки є 10-12 весел, що гребуть скоріше, як турецькі
галери. Мають теж щогли та вітрила, але користуються ними рідко. В кожну чайку
сідає 50—70 людей, кожен з двома рушницями й шаблею, а на бортах корабля 4—5
гарматок, та харчеві припаси. Будова чайки триває до двох тижнів, бо козаки
майстри на всі руки. В поході пильнують козаки тверезости — в кого б знайшли
горілку, того викидають з гурту. Живляться сухарями й «саламахою», тобто
вареним, на рідко, пшоном з тістом. Збудувавши 50—70 чайок, творять козаки
летючий полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії. Отаман має свій
значок на щоглі й їде попереду. Човни ідуть так тісно, що один торкається
другого. Турки, звичайно попереджені про похід, тримають кілька галер при устю
Дніпра, щоб не дати козакам прорватися в море. Але козаки перехитрують турків;
вони продираються в море плавнями, що в них не можуть рухатися турецькі галери.
Підібравши час і перехитривши ворога, козаки протягом 30—40 годин опинюються в
Анатолії. Приїхавши, залишають у кожній чайці по двох козаків і двох новиків, а
самі кидаються на прибережні турецькі міста. Нищать, палять, граблять і
визволяють невільників. Поки турки встигнуть оглянутися, вони вже на чайках,
їдуть в інше місце. Коли трапиться козакам перестріти кілька турецьких галер,
або інших кораблів, вони женуться за ними й нападають на них, та здобувають.
Розграбувавши корабель з усього, що вважають придатним для себе, вони решту
добра на ньому і залогу топлять. Коли найдуть на них бранців веслярів, то їх
визволяють. Рідко коли вертають вони з половиною війська. Зате привозять велику
добич: еспанські реали, арабські цехини, коври, золотоглави, шовки та інші
дорогі товари».
Походи Петра Сагайдачного
На початку XVII ст.
Річ Посполита зав'язла в майже безперервні війни й звернулася до козацтва як випробуваного
воїнства. У 1601 р. двотисячний український загін взяв участь у складній для
Польщі Лівонській кампанії, а у 1605 та 1609 рр. запорожці брали участь у
польській інтервенції в Московію, що була для царства справжнім лихом. Рідко
коли на засіданнях сейму польські політики приймали рішення чи висували
проекти, що не передбачали використання військового потенціалу козацтва,
одночасно ухиляючись від вимог збільшити реєстр та розширити автономію. За
таких складних політичних обставин з-поміж козаків, на щастя, знайшовся
провідник, котрий відповідав висоті свого завдання.
Гетьман Петро
Сагайдачний. Історики загалом погоджуються в тому, що найвизначнішим козацьким
гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Конашевич Сагайдачний. Бідний
шляхтич із м. Самбора в Галичині, він навчався в Острозькій академії, потім
вирушив на Запорозьку Січ.
У травні 1615 року
запорожці на вісімдесяти чайках, кожна з яких вміщала приблизно по 50 козаків,
вирушили у черговий похід до Туреччини. Вони перетнули Чорне море і у середині
червня висадилися на берег в околицях Стамбула. Козаки розгромили та підпалили передмістя
Стамбула Скутарі і порти Мізевну та Архіоку і, забравши здобич, рушили додому.
Султан побачив дим від тих пожеж з вікон свого палацу і вислав навздогін
запорожцям флотилію галер.
Вони наздогнали
козацькі чайки тільки навпроти гирла Дунаю. Запорожці дали бій турецькій
ескадрі, взяли на абордаж кілька галер і полонили пораненого турецького
адмірала. Кілька захоплених галер козаки привели до турецької фортеці Очакова і
там спалили їх на очах залоги. Завдяки європейським дипломатам у Стамбулі козацька
експедиція набула розголосу на Заході і, зокрема, французький історик Бодьє
писав: «Саме ім’я козаків наводить переляк і жах на Константинополь».
Щоб покарати
запорожців, султан наступного року вислав флотилію під командуванням Алі-баші.
Турецькі галери перетнули море і увійшли до Дніпровського лиману, де їх
зустріли козацькі чайки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Запорожці
розгромили турецьку ескадру, захопили кілька галер та близько сотні човнів, а
сам Алі-Баша ледве встиг утекти. Після цього козаки вийшли в море, обігнули
Крим, висадилися на берег біля Кафи (нині – Феодосія), захопили місто і
звільнили сотні привезених на ринок невільників.
Восени 2 тисячі
козаків на чолі із Сагайдачним вийшли у Чорне море, прямуючи до міста Самсун на
малоазійському узбережжі Туреччини, проте вітер відніс їхні чайки до міста
Мінер. Запорожці висадилися на берег, пішки пройшли до Трапезунда і захопили
місто. Потім вони на чайках розгромили турецьку флотилію під командуванням
Цікалі-баші та потопили 3 галери, а після того спустошили частину східного
узбережжя Босфору. Дізнавшись, що біля Очакова на них очікує турецька ескадра
Ібрагім-баші, запорожці перетнули Чорне море, обійшли Крим зі сходу, вийшли в
Азовське море і через ріки Молочну та Конку повернулися на Січ.
Після знаменитого
морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу
ватажка, його обирають гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще
поступаються силою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним
каменем своєї політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку
поляків у безперервних війнах з Москвою та Оттоманською імперією. Прихильник
суворої дисципліни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний
поклав край бунтівній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У
1619 р., щоб уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3
тис., заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля
затверджувати козацьких старшин.
Однак найвидатнішою
заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору
їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського
суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політично
слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в
досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем
вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак
запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.
Того ж року
Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва єрусалимського
патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів.
Поляки погрожували
схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпечив йому охорону.
Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний на чолі
тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кордону.
Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р.
він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської
школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав
Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав
його діяльність із традиціями київських князів.
Рятівник України – Богдан Хмельницький
Особливе місце в історії українського
козацтва належить засновнику Української
гетьманської держави Богдану Хмельницькому. Місцем народження Богдана
був хутір Суботів, неподалік від
Чигирина. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом
продовжував навчання у Львівському
єзуїтському колегіумі. Після 1618 вступив до Чигиринської сотні
реєстрового козацького війська. Брав
участь у походах козаків проти татар та турків, а також у війні Речі
Посполитої з Московською державою (1632-34).
У грудні 1638 Xмельницького обрано сотником Чигиринського полку.
У грудні 1647 року Xмельницький з невеликим
загоном козаків і сином Тимошем вирушив на Запоріжжя. На початку лютого 1648
р. на козацькій раді Богдана Xмельницького було обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до
загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. На початку
1648 р. уклав воєнно-політичний союз з Кримським
ханством. Навесні 1648 українська армія під командуванням Xмельницького завдала
нищівних поразок польським військам у Жовтоводській та Корсунській
битвах. Намагаючись широко
розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з універсалами до українського
народу із закликом піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Українська армія у вересні 1648 р. розгромила королівські війська
у битві під Пилявцями і розпочала визвольний
похід на західноукраїнські землі.
У
грудні 1648 р. відбувся урочистий
в'їзд Xмельницького до Києва. Наприкінці червня 1649 українські
війська на чолі з Б. Хмельницьким розпочали облогу фортеці Збараж, для
звільнення якої вирушила польська армія на чолі з Яном II Казимиром. Унаслідок переможної Зборівської
битви 1649 р. гетьман уклав Зборівський мирний договір 1649 між Україною та Польщею, який передбачав обмеження
території Української гетьманської
держави землями Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств,
встановлював реєстр чисельністю 40
тис. чол. Перерва у воєнних діях дала
можливість гетьману зосередити зусилля
на розбудові української державності: було встановлено козацький адміністративно-територіальний
устрій, зміцнювалися кордони держави, упорядковувалися фінанси,
активізувалася зовнішньополітична діяльність. 1650 р. здійснено
успішний похід на Молдову, унаслідок якого
встановлено союзницькі відносини з молдовським господарем В. Лупулом.
Вже наприкінці вересня 1650 р. військові дії продовжились. У червні 1651 відбулася Берестецька битва 1651, яка закінчилася
поразкою гетьманського війська, він змушений підписати невигідний для України
Білоцерківський мирний договір. У
травні 1652 українське військо під
командуванням Xмельницького розгромило 25-тис. польську армію у Батозькій битві.
Протягом 1652-53 рр. гетьман продовжував
воєнні дії проти польських військ і шукав нових союзників для боротьби проти Польщі. Грабіжницька, зрадлива політика
кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку, непримиренність
Речі Посполитої щодо Української держави - з другого, примусили Xмельницького укласти 1654 року на раді у Переяславі
військово-політичний союз між Гетьманщиною та Московським царством. У 1656 році, занепокоєний зміною зовнішньо-політичного
курсу Москви, яка пішла на примирення з Польщею, Богдан Xмельницький вирішив заручитися
підтримкою Трансільванії та Швеції. У жовтні 1657 р. уклав договір з Трансільванією
про взаємодопомогу, активно налагоджував дипломатичні відносини зі шведським
королем Карлом X Густавом. Активізувалися й
відносини гетьмана з Молдовою, Валахією, Австрією та Бранденбургом. Проте
раптова смерть гетьмана 27 липня 1657 року зупинила його величезну діяльність,
спрямовану на об'єднання всіх українських етнічних земель і зміцнення суверенітету Української
держави.
3. КОЗАКИ НАШОГО КРАЮ
Гельмязівська сотня
в складі Переяславського полку утворилася в 1625 році внаслідок успішного
козацького повстання на чолі з Марком Жмайлом, яке примусило польський уряд
збільшити козацький реєстр удвічі.
Гельмязівці на чолі
з сотниками Яцьком Ілляшевичем та Семеном Якубенком брали участь у Визвольній
війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. А після
територіальної реформи, здійсненої ним у 1648 році, Гельмязів став сотенним
містечком. Гельмязівська сотня охоплювала: Безпальче, Богдани, Горбані,
Жорнокльови, Коврай, Каленики, Нехайки, Підставки, Плешкані та Чопики. Через
Гельмязів у січні 1654 року переїздив Богдан Хмельницький, прямуючи на
Переяславську раду.
У 1656 році
антіохійський патріарх Макарій III зі своїм сином архідияконом Павлом
Алеппським, повертаючись з Москви і проїжджаючи через Гельмязів, записали в
щоденнику, що це містечко «з цитаделлю, укріпленнями та церквою на честь
Успіння Владичиці. »
У 1659 році
козацькі частини під командуванням наказного гетьмана Івана Безпалого та
полковника Івана Богуна розбили біля Гельмязова військо гетьмана Івана
Виговського, підсилене поляками й татарами. Гельмязів став одним з осередків
антиросійського повстання Переяславського полку в 1666 року, після придушення
якого містечко на декілька років залишилося сплюндрованим.
У 1709 році
гельмязівські козаки на чолі з сотником Федором Азою брали участь у Полтавській
битві на боці Петра І. Вбитих гельмязівців було привезено додому й похоронено
біля Успенської церкви, метричні книги якої за 1738-й і пізніші роки фіксують
населення містечка як виключно козаче, лише під кінець XVIII століття тут
з'являються міщани та селяни.
Гельмязівці брали
участь і у війні 1812 року. Командував ними сотник Трохим Ілляшенко, майбутній
генерал від артилерії.
У нашому краї
славиться давніми козацькими традиціями й село Кропивна. Перші документальні
згадки про село датуються 1615 роком у «Люстрації королівських маєтностей».
Кропивна ввійшла в історію як славне козацьке полкове місто. Кропивнянський
полк складався із 14 сотень і нараховував 2013 козаків. Під час Визвольної
війни 1648—1654 років перейшла під контроль гетьманського уряду. Кропивнянські
козаки брали участь на боці Франції в 1646 році у відбитті в іспанців фортеці
Дюнкерк.
Кропивна мала
власний герб, відомий з початку 1771 року: у щиті увінчане короною серце, під
яким хрест. Кропивнянські полковники Филон Джалалій і осавул Нестор Морозенко
були вірними побратимами Богдана Хмельницького та відіграли важливу роль в
історії України.
4. КОЗАЦЬКІ ТРАДИЦІЇ ТА
СЬОГОДЕННЯ
Козаки – характерники
Серед козаків особливою увагою користувалися козаки
характерники. Характерники були представниками особливого вищого стану козаків,
наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали та
обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною і надзвичайно складною
системою психофізичної підготовки воїнів. В основі терміна «характерник» —
слово «характер», що має значення «сукупність стійких психічних властивостей
людини, її особистих рис, що проявляється в поведінці, в діяльності», тобто вдача.
Вживається слово «характер» і в значенні «твердість, сила волі». Тому,
характерник — це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки
цьому може впливати на волю інших людей. У козаків була своя спеціальна
термінологія і для різних видів характерництва, що вже свідчить про надзвичайно
високий рівень його розвитку. Наприклад, таке відоме в наш час явище, як
гіпноз, (навіювання) в козаків називалося — «химорода», гіпнотизувати —
«химородити». Характерників, котрі жили поза межами запорозьких земель, в
народі часто називали знахарями (відунами). Такі знахарі, за народними
повір’ями жили у кожному місті чи селі і мали обов’язок захищати народ від злих
чарівників, відьом та іншої нечисті. На відміну від них знахарі вважалися
людьми «від Бога», котрі роблять народу добро, лікують та оберігають його. Під
час війни вони використовують свої знання для захисту рідної землі. Отже, крім
усього іншого характерники володіли секретами парапсихології та гіпнозу. Можна
собі уявити, як тоді сприймали людей, здатних зусиллям волі вгамувати кровотечу
чи гіпнотизувати інших. Цим і пояснюється таке майже містичне ставлення до
характерництва, яке насправді було потужною школою розкриття унікальних
можливостей людини. І ця школа безперервно вдосконалювалась, передаючи свої
знання з покоління в покоління протягом століть. Як свідчать історичні джерела,
центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігейському острові
на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі.
Кобзарі
Багатоплановим
елементом козацького культурного комплексу були кобзарі - військові співці
слави українського козацтва. Головна роль кобзарства - уславлення козацького
війська та залучення до лав козацтва молоді, охорона і збереження святих
козацьких традицій. Українське козацтво з огляду на політичні умови того часу
було змушене постійно провадити проти ворогів бойові дії як наступального, і
оборонного характеру. А кобзарі охоче оспівували бойові походи запорожців,
їхній героїзм, самопожертву, хоробрість, відвагу, завзяття, сміливість, військову
доблесть і героїчну смерть.
На жаль, ми маємо
дуже мало відомостей про кобзарів XVI-XVII ст. Та все ж окремі джерела
свідчать, що вже у XVI ст. вони користувались неабиякою повагою в Україні і
Польщі. Д.Яворницький зазначав, що на війну козаки, бувало, йдуть з радістю, а
з війни повертаються з музиками та піснями, і чи поб'ють турка, чи пошарпають
ляха, зараз же і пісню складуть на той випадок. Польський історик XVI ст.
Папроцький повідомляв, що, відпочиваючи, козаки витворювали дивовижні штуки:
стріляли, співали та грали на кобзах.
У деяких
дослідженнях про кобзарів стверджується, що більшість з них були сліпими
(втративши зір у результаті бойових дій чи від природи), і зрячі кобзарі, отже,
являли собою поодинокі винятки. Проте, за переконанням більшості істориків,
гравцями на бандурі (кобзі) в українському фольклорі зазвичай постають зрячі
козаки (воїни чи молоді юнаки). Хоча сліпі бандуристи - це явище більш пізнє
(XIX ст.), проте й вони зіграли надзвичайно важливу роль у збереженні
козацько-лицарських традицій в Україні, не тільки прийнявши зі слабнучих рук
останніх козаків-кобзарів їхні бандури, але й не давши загинути козацькому
слову і лицарській пісні, їхній тужливий спів збудив душі багатьох українців, у
тому числі - Тараса Шевченка, котрий з великою повагою ставився до
кобзарів-бандуристів, неодноразово підкреслюючи, що він виховувався на
патріотичних, високохудожніх думах і кобзарських піснях.
Безперечно, що
однією із засад формування української ментальності були кобзарська пісня та
дума, а кобзарство відіграло визначну роль у творенні української культури як
прояву європейської культури.
Бойовий гопак
Сьогодні бойовий гопак
виходить за межі звичайних уявлень про вид спорту чи бойове мистецтво. Бойовий гопак
- це українське бойове мистецтво на основі елементів традиційного козацького
бою, що збереглися в народних танцях.
Певний вплив на
формування техніки бойового гопака мали прийоми самозахисту селян Галичини.
Практично в кожному селі були школи, в яких вчили дітей боротися. В школі був
майстер, що вчив дітей битися, боротися, розвивати в собі силу і захищати себе
та своє село від нападників. За це односельчани давали йому харчі. Майстер
бойових мистецтв не мусив займатися городом, скотарством, а лише підготовкою
молодих воїнів.
Протягом століть
життя українського народу під чужим пануванням будь-які прояви національної
культури, а тим паче бойової, жорстоко переслідувалися. Тому до наших днів
практично не збереглися цілісні методики самовдосконалення, якими користувалися
скіфські воїни, руські дружинники та запорізькі козаки, хоча в багатьох
українських родах ще не перервався ланцюжок таємної передачі знань про бойове
мистецтво від батька чи діда до сина чи онука.
V.
Закріплення вивченого матеріалу
Метод незакінченого речення: «Сьогодні на уроці я …»
VІ. Підведення підсумків.
VII. Домашнє завдання.
Немає коментарів:
Дописати коментар